Він сам один, а друзі вже далеко.
Поривом вітру їх зірвало вниз.
Прощальним танцем весело та легко
Виконують в повітрі чийсь каприз.
Летять немов метелики барвисті,
Втішають око блиском золотим.
Під ноги ляжуть з шелестом привітним,
Накривши землю килимом густим.
Вони вчинили, як робили предки,
Мандруючи спіралями буття,
Закутали коріння від морозів,
Теплом своїм даруючи життя.
Та він вважав, що треба щось змінити,
Що гілка йому ближча ніж земля.
«Навіщо стадом вниз усім летіти
Та вмерти тихо за чуже життя?»
Тож впевнений, що діє героїчно
І зверху йому видно краще все,
Він почувавсь так впевнено й велично,
Усім внизу показуючи це.
Ні вітер й злива, навіть снігопади
Його не відірвали від гілля.
Повірив він, що зруйнувати зможе
Віками установлене буття.
Прийшла весна, збудила все довкола.
Пробилося крізь сон нове життя.
В зелені шати одягає знову
Розлоге дерево своє гілля.
Що ж наш герой ? Покручений , засохлий
В буянні весняному десь пропав.
І якось непомітно після зливи
Додолу тихо плямою упав.
Знайти свій шлях - це справді героїчно,
Але обов’язок виконуй до кінця.
Бува пожертву інших непомітно,
Однак вона продовжує життя.
