Як тобі вдається
Насичувати все притомною
Любов'ю,
Без цих брехливих
Пантомім,
Без приречень мови?
Скільки слів ми
Страчували
Німими обіцянками,
А здавалося,
Що весь світ
Чув їх,
Ми вірили,
Що хтось цим надихнеться.
Та дарма,
У легенди не вірять
Більше,
Їдять радше
Казкову патоку,
Гірчинку запивають
Або здушують реготом.
Усе це тепер дивне.
Мене заполонила
Тиша,
Я їй віддана
До останнього подиху.
Вірю, що це взаємно.
Колообраз осіннього
Місяця
Шумить,
Небо блідне
В сутінках хмар.
Є все, чого прагнулось
Раніше.
