Затулю свої очі долонями міцно,
знову біль не вщухає і сліз водоспад.
Я не знала вас, діточки, хлопчики рідні,
вже не можу триматись... три роки біда...
Ви злетіли у небо, в сполохані далі,
залишили по собі лиш мрію святу
та листи до коханих, вогник для мами,
заповіт для дитяток і батьку сльозу.
Серед вас є такі, котрі ще не кохали,
не збирали уранішню чисту росу.
Тільки мріяли тихо і стійко чекали,
ту єдину, якій розплітали б косу.
Лебедицею б'ється молодиця-вдовиця,
Білий лебідь над нею в прощанні кружляв.
Так, без слів, на папері з пожовклого листя
Ворон чорную долю пером написав.
Серед вас хлопчаки із сирітських притулків
(заплутали лелеки, напевно, в шляхах до родин!).
Ви зростали без батьківських слів і цілунків...
Повертайтесь хутчіш, СВІТ без вас всиротів.
Так огидно нам слухати дурість пусту день у день
про успішні реформи й покращення всі для народу.
Про “безвіз” галасливо й натужно співають пісень,
щось святкують, хизуються зграї не нашого роду.
Не болить, не торкає, не мучить, не злить... Ну хіба
вже нічого людського, порядного там не лишилось,
де колись тріпотіла від подиву чиста душа,
що прийшла у цей бажаний світ, відколи народилась?
До дзвіниць! Як колись, у бентежні часи небезпек!
Бити в дзвони величні протяжно, на сполох — в набат.
Україна за МИР, хай почують далеко-далеко,
згинуть хай вороги і верне́ться останній солдат.
06.2017 р.
