Осінь тамує в душі моїй справжню відвертість,
Мрякою сивих дощів умиває печаль.
Шле мені літо щодня у кленовім конверті
Тепле і радісне, сонцем зігріте «прощай».
Струни строкатих дощів відголосять цю осінь,
Що позолотить думки і на мокрий асфальт
Зсипле із кленів, мов вічності сни безголосі,
Листя пожовклого сповідь на мертву скрижаль.
Вранішня паморозь душу стискає в обійми,
Тулиться в змерзлі жоржини неспита любов.
Осінь зухвало всіх споює смутком снодійним –
Я ж у полоні п'янкої краси знов і знов.
Гарний вiрш, Олено. Дуже майстерно ви описали усю красу i неповторнiсть осенi. Справдi, з усiх пор року саме осiнь е найбiльш привабливою, завжди у неi якась така своерiдна оригiнальнiсть. Ще осiнь i чудова художниця, таке у неi рiзноманiття кольорiв, тодi ж якраз ви з нею ще й колеги.
Тiльки от у 4 рядку - якось набагато частiше все-таки слово "прощавай" вживають, нiж "прощай", ну, то таке. Такий варiант теж досить гарно звучить.