|
Прикутий к Сонцю ланцюгами
Згоряю в промені безвір’я
Згубив себе, своє довір’я
Та битий… долі батогами.
Мов пил та порох при дорозі,
У коси сплетена трава,
Та ще виблискує роса,
Що омиває ноги босі.
Я йду по степу, навпростець…
Ковил та вітер б’ють під ноги,
Нема… нема в степу дороги,
В степах дорога… манівець*.
Та тільки вірю у туман,
Що піднявся немов рядно,
Мене вологою взяло
Ось, за собою потягло.
Мені співали птах у полі,
Та виколисує трава,
Таких пісень ніде нема,
Нема ні в кого нашій долі.
О Доле! Доле невмеруща!
Чому лиш нам? Чому лиш ми?
Як ті, загублені брати,
Що загубились в людській пущі.
Там тільки баби кам’яні,
Що лік ведуть моїм рокам,
То все моє, то не віддам
Я син співучої рідні.
Тумане, Сонце, вітер, Боже!
Яка краса, то дивний край
Йди біда і не займай,
Нехай тебе та заздрість згложе.
*Украинский. ма-ні-ве;ць. 1. обход, окольный путь, обходной путь.
ID:
719506
Рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата надходження: 21.02.2017 14:28:05
© дата внесення змiн: 21.02.2017 14:28:05
автор: Dema
Вкажіть причину вашої скарги
|
