з цих лабіринтів випливають втомою,
коли руки уявляють можливу цупкість дотику
і човнами у безвість, де ймення твоє застигає.
чаєм солодким на безслівну розмову,
здатність крізь стіни і час
бути,
прощатись з черговим лютим
й не вірити,
що сліди твої можуть зійти.
ти з лабіринту голосом кличеш,
бо вищим за тишу
буває зимовий дощ.
в цій казці не йшлось
про каміння і небо,
бо де б ми
ховали від бога
кришталю фінал...
