Я НЕ СТЕЛЮСЯ БАРВІНКОМ
(шукаю маму)
Народе мій, я українець….
Діди мої – Ілля й Іван,
А рід сягає так глибоко,
Що без спецслужб не знаю сам.
Мене плекали і ростили:
Хто як умів і як хотів…
Так виріс сиротою і посивів
В вертепі визвольних подій.
Нас споконвіку визволяли:
Сини гаремів і степів,
Нас підступом і підлістю хапали
Посли збоченців, і царів і королів.
Мене «Свобода» гартувала,
Будила розум, силу, дух.
Знання наука додавала,
Терпіння – наш народний глузд.
Тепер мої дорослі діти
Збагнути хочуть, та дарма….
Хто наша Ненька—Україна?...
Що пояснити маю я….?
Хто наша ненька – берегиня?
Чи скіфська баба прадавна,
Чи діва-матір від Єгипту,
З постійним, милим немовлям?
Чи «храм народний України»
З посланцями від Шамбали?
Чи традиційні витребеньки
Від сатурналій і верби?
Чи тернопільські чародії
З кабалістичним ремеслом –
Нас на остаток просвітили,
Що аж у вухах загуло….
Та цур вам, неуки учені!
Всі визволителі мої,
Самі поводирі сліпії,
Бо ходите у темноті.
Ви маму будете шукати
До без кінця, на всі лади,
Щоби до Батька не пустити,
Щоб згинути у марноті.
Чи ви Шевченка не читали,
І не для вас Франко писав,
Що ви Єгову не пізнали…?
Чи засліпив хто інший вас?
Коли не знаєте – то вчіться!
Поки ще не запізній час…
Я знаю, що сказати дітям:
Діди – ІльЯг, Єгоханан!
