Мати за синочком тяжко сумувала...
Вже й коса русявая інеєм припала.
До могили мати стежку протоптала,
Щодня із синочком своїм розмовляла.
Чого ж ти не бачиш високого неба,
Вже твої синочки старшії за тебе.
А внучки, як зорі на небі сіяють,
Вони до прабабці в гості прибігають.
Мостяться до столу… сідають обідать,
Щось новеньке просять розказать про діда.
А як побіжать вже, сідаю в куточку…
Ой, як тяжко часом дорогий синочку.
Щемно...
