Нехай про нас не відзнімуть кіно,
Не намалює картину художник,
Та я не буду мовчать все одно,
Коли тебе із життям ототожнив!
Нехай газети мовчатимуть мертво!
Хай пліткарі пороззівають рти!
Ми розпочали гру, та зупинить її тепер хто?!
Хто запалить червоний, зруйнує всі мости?!
Постій-но! Стривай-но! А чи варто робити це?
Навіщо так стрімголов до неба летіти?
Навіщо відриватись від усього на землі?
Відчувати свободу, та не відчувать запахи квітів?
Що дарував би тобі...І ти, як тая квітка, пахнеш і цвітеш,
Милуєш око, серця насолодо,
Тане роса на травах, по яких ти йдеш,
Та всі вони ростуть на моїх луках, на душі моїй просторах.
Ти, як весна, дотиком розтопиш сніги мої,
Гарячим поцілунком повернеш до життя все навколо,
Лише тоді мене розбудять співом солов'ї,
Лише тоді все стане на місця свої, моя природо.
Мій Всесвіт...Ти - моя галактика,в якій живу,
Ти та сукупність зір і мрій, супутників й надій, планет і сновидінь,
Ти моя сутність, ти моя тінь...
П'яниш, неначе аромат всіх квітневих цвітінь.
Ти, наче сон, ти, наче літні ночі,
В яких би я тебе леліяв і не відпускав,
І знов, коли стулю повіки, бачу твої очі,
Дівочі...В них почуття свої я заховав.
Вони і досі у твоїх руках...
Життя їм дай, прошу, як тім травам весняним,
А ні, то я помру сльозою на твоїх щоках,
І залишусь лише у далині вогником тьмяним.
ID:
574180
Рубрика: Поэзия, Лирика
дата поступления: 13.04.2015 22:51:07
© дата последних исправлений: 13.04.2015 22:51:07
автор: Vadim Ulanovsky
Вкажіть причину вашої скарги
|
