Вони прийшли втрьох.
Яким чином вони дізналися про існування одна одної, як домовилися про спільні дії, чи не прийшли вони сюди у цей пізній час, аби вчинити з ним щось на кшталт жертвоприношення на честь літнього сонцестояння або якогось невідомого жіночого фундаменталізму – ці думки промайнули в його голові, але не затрималися і не породили ані відповідей, ані страху, ані перестороги. Три пари очей дивилися на нього із схожим золотавим відблиском - він йшов з якоїсь страшної глибини, яку він зазвичай пов’язував не стільки з глибиною їства власниць очей, скільки з давністю або навіть прадавністю виникнення цього блиску. Та найбільш вражаючим у золотавому сяйві було інше: воно потужно світилося в очах - тепер-от одразу у шістьох - виходило з тієї самої чи то глибини, чи то прадавності, але поверхні ока - якщо так можна сказати про око, але чому, власне, не можна? – поверхні ока воно не досягало. Золотаве світло залишалося в оці, і око світилося, саме по собі, саме в собі, саме для себе, тому що те світло не освітлювало нічого, лишень саме око зсередини.
І тепер вони з’явилися на порозі всі втрьох, і очі їх світилися тим самим золотавим. Жінки були геть несхожі - за винятком золотавого сяйва - але діяли так синхронно та ідентично, що сприймалися навіть не як трійця чи трійнята, а як одна особа. Особа ця перебрала на себе ініціативу ще до того, як прийшла сюди; йому тільки те й лишалося, що відчинити двері та зробити крок назад, аби не заважати цій особі (чи особині?) чинити те, задля чого вона прийшла сюди у цей пізній час.
І особа-особина почала свою справу одразу, щойно перетнула поріг і опинилася в його оселі. Справа для неї була відверто особиста - він негайно відчув, що йому - його особі чи особині, яка нині, певно, також хизувалася золотавим блиском очей, - ніякої ролі в цій справі не передбачено; він не був навіть спостерігачем. Тому єдине, що залишалося, коли вже не можна було ані заперечувати, ані брати участь, ані спостерігати - це відчувати. І він цілком віддався цьому захоплюючому заняттю, лише зрідка кидаючи оком на те, що відбувалося між його особою-особиною і не його особою-особиною.
З’ясувалося, але зовсім не здивувало, що відчування - як діяльність - відбувається десь вгорі і не тут, не посейбічно; адже саме зверху і дуже відсторонено він бачив незграбне спілкування невідомих істот у нещільній темряві. Жодного інтересу, ніякого стосунку, ставлення, думки щодо тих істот та їх вправ унизу він тепер не мав. Чим би чи ким би він тепер не був, та опинився він ніби у повній невагомості, але не висів в ній незграбно і безладно, а всупереч їй відчутно лежав на поверхні, що була одночасно і щільною, і позбавленою щільності. "На облачку", - сказав він подумки, хоча й усвідомлював, що думка ця виникла десь далеко; напевно, йому підказала її знизу котрась з чотирьох осіб-особин-істот, мабуть, оця, з високими вилицями і родимкою на лівій щиколотці.
«Так, - це тепер він вже сам підхопив цю думку, - це було "облачко"», а не хмаринка, адже хмаринка, як і облачко, позбавлена щільності, але як щільна не відчувається ні за яких обставин; вона занадто розріджена і крізь неї видно небо, а коли хмаринка достатньо загусає, то перетворюється на облачко, на якому він наразі і спочивав. Проте спочинок цей був особливий: повний спокій, аж до зупинення усіх біологічних процесів в усіх клітинах, межував із неабиякою насиченістю відчування. Там, унизу, такого годі було шукати; відчування перебрало на себе усе, витіснило усі життєві функції і вже мало ось-ось згасити прикру здатність міркувати, формулювати і розмовляти подумки або вголос - мерзенну здатність ворожого організму, що заселяє голову чи не кожної людини. Це відчування набувало ознак, які останньої миті перед остаточною втратою когнітивних здатностей дозволили йому стверджувати, що його буття як особи-особистості-особини-істоти тепер перетворилося на відчування і більш нічого не включало і не передбачало на майбутнє, яким би коротким чи тривалим те майбутнє не виявилося. Оце, здається, було останнім, що він сформулював; далі залишилося саме лише відчування: неідентифікована особа-особистість-особина-істота, розчинена у Всесвіті, посвячена у всі його таємниці і несвідома як цих таємниць, так і фактів існування Всесвіту, самої себе та власної утаємниченості, розчиненості, неідентифікованості і неусвідомленості. Це було неперевершено, хоча про цю неперевершеність можна було в минулому лише здогадуватися, в майбутньому - лише знову мріяти, а десь між ними та якщо пощастить - лише відчувати її в усій повноті, тобто бути лише нею і не бути нічим ані зовнішнім, ані стороннім щодо цієї неперевершеності…
...Ранком, спостерігаючи крізь вікно хмаринки у небі та знову констатуючи їх нетотожність облачкам, він відсьорбнув кави і підбив підсумок подій минулої ночі:
- Якби котрась з них, або будь-які двоє, або й всі вони троє прийшли вчора насправді, все це було б як завгодно, лише не отак - неперевершено… Парадокс! – повідомив він хмаринкам, а далі день підхопив його і поволік у свій вир, назустріч новим рівноденням і новим парадоксам.
ID:
507007
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.06.2014 06:42:52
© дата внесення змiн: 24.06.2014 10:06:45
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
Здається, я здогадуюсь, про що це, але я не впевнена...
