це так складно - бути птахом,
літати під зоряним небом
і бачити вогні нічних міст.
це так до болю самотньо -
чути шелест лише власних крил,
а вітер - єдиний свідок твого існування -
шепоче без впину тобі,
що ти - ніхто,
що ти - порожнє місце,
що ти приречений на страждання.
вічність високо.
вона кличе тебе,
тож ти тягнешся до зірок
черговим помахом крил.
і зорі так близько,
що перехоплює подих,
але ти дихаєш.
ти дихаєш протяжно і важко
не від тисячі почуттів -
просто надто боляче наодинці
вдихати сутність нічних світів.
і ти падаєш.
щоразу ти падаєш на світанку.
ти падаєш камнем
лише щоб торкнутись землі.
ти маєш відчути твердь, щоб знати,
що десь ще існують люди,
що десь ще літають птахи,
що десь ще співають пісні.
ти падаєш, щоб підійматись
туди, де не гаснуть зорі,
туди, де безмежним морем
ти в небі і небо в тобі.
це ж так складно - бути птахом -
особливо якщо це назавжди.
10.01.2014р. [18:45>
