Упали знову слова на папір чорним чорнилом
Писався твір – творив митець щось знову
В саду співали солов’ї - божественним тим ранком
А він лише передавав людям їх мову
Слова не зрозумілі, лиш один він знає
Про що співали солов’ї в тім гаю
Співали вони про хлопця котрий кохає
Але ніколи не побачить милу свою
Співали про весну, розлуку й про любов
Співали про незвідане майбутнє
Молилися до Бога - ніби сотні слів
Була молитва – щебетання їхнє
А він заслухавшись лише писав
Забув коли уже й прийшла старість
І в томи він ніякої не відчував
Лише на серці спокій – в душі радість
Списав старий уже усі картки
І зрозумів що вже пора вмирати
Лише хотів довести все до крапки
Готовий був цей світ він покидати
Стоїть могила в тім гаю під деревом
В круг неї знов співають солов’ї
Вони говорять тихо з старим, з небом
А він записує вже “там” їхні пісні.
