Так часто я приховую в собі,
Гіркий полин нахабності людської,
Коли мене вбиваєте без зброї,
Метаючи образи у злобі.
Как часто я хочу на небо выть,
Отчаявшимся, меж флажками волком,
Когда друзья, "невинным" кривотолком
Пытаются мне вены счастья вскрыть...
Так хочеться в блакитну злинуть вись,
На землю впасти мертвою росою…
Навіщо знову, люди так зі мною?!
Напевно зрозумію все… Колись.
Когда друзья, "невинным" кривотолком
Пытаются мне вены счастья вскрыть...
- Часто відкриваємо своє серце,наче наївні діти,не підозрюючи злого підступу...Адже від найближчих людей ніколи не сподіваєшся лицемірства.Зворушливий вірш...
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Навіщо знову, люди так зі мною?!.
О, як Поетові болить!
Поэтому он может выть.
Тебе тяжелый выпал путь,
та завжди й скрізь Поетом будь!
Шанобливо - Олександр Печора
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00