Так рідко завертаю до стежин,
котрі міліють в пам’яті потрохи.
Вони струмлять у далеч між ожин
крізь мокрі трави і дитячі (к)роки.
Їх пил гірчить зачахлим полином,
а він печалі і утрати вісник -
мій слід під ним - застиглий поліном
моїх імен, уже тепер недійсних...
А зусібіч -
пропелери дерев,
що шлють у ніч
недремний вітру подув,
оскомина морель
і акварель
моїх облич,
задивлених у Воду...
2009
