Так і живем... Яке сторіччя...
Навкруг все теж середньовіччя.
Ховаєм знуджені обличчя.
Кудись ідем... Аби кудись.
Не на шляху, не на узбіччі,
більш манівцями в потойбіччі...
Не для чогось, а з протиріччя
шукаємо забуту вись.
Забуту гордість, честь забуту,
що поміняли на спокуту.
Забута правда, як отрута
в прямолінійності своїй.
Усім керує заздрість люта.
Любов до жеребу прикута.
Тож рятуватиме у скруту
написаний в пітьмі сувій.
Отак і совісті не стало —
терзала душі гострим жалом.
Натомість просто з-під завалу,
з глибин назовні лине сум.
Та сум — ніщо. Його замало.
Він не вогонь і не кресало.
Йому завзяття вистачало
хіба що для тужливих дум.
І думам тим немає ліку.
І все сумніші вік од віку.
І вже звучать жалобні крики,
зачувши небо грозове.
Не заслуговує опіки,
хто клекіт хижого шуліки
не зустрічає грізним риком —
лиш той, хто бореться — живе.
