Темряву іскра розкрає, щоб жити,
Вічно здіймаючи бурю в осерді вогню.
Той, хто із хлібом у череві ситий,
Поступу спраглої крові костра не збагнув.
Корінь у прісній ріллі лиш хиріє,
Туго просочує парость наїдком сумним.
Поля цурається, в нім безнадія!
Жито нап'ється снаги із долонь цілини.
