Останній день літа.
Сонце ще не лінується гріти, тому я захотіла знайти сховок від нього у парку.
У прохолоді дерев дуже добре дихається. Віє вітерець. Заплющую очі –ловлю задоволення і втіху від цього моменту. «Не думай не про завтра», – співає Скрябін у моїй голові… Це вже завтра буде робота і втома. Сьогодні тільки я і останній день літа. Вдихаю його аромат як залишок парфуму, що закінчується. Вдихаю, щоб не забути, який він – трохи п*янкий, трохи зухвалий, трохи молодечий. Щоб коли захочу купити його знову, не помилися. Аж закрутило в носі від думки про це. Хоча може тому є інша причина – у моменті легкий вітерець перетворився у сильний вітер і приніс запах смаженого арахісу десь із сусідньої лавки. Та не тільки його. Щось залоскотало мою руку. Розплющила очі й бачу його – передвісника осені…
А з ним прийшли і спогади...
Мені 5. У мене є свій магазин, у якому продаю коробки цукерок і роблю каву. Ціни дуже демократичні – 5 вишневих, 2 черешневих, 3 смородинових, 4 горіхових. Іноді мені здається, що любов до торгівлі – з тих часів.
Мені 10. Колір дерев нагадує мені, що скоро знову в школу. Колір в той час майже дорівнював часу.
Мені було десь 14, коли я вперше усвідомила, що я листочок. Сиділа з малечею і малювала родинне дерево. Починала з коріння, далі йшла по стовбуру, по різних гілочках і врешті дійшла до листя і свого листочка. Щоб знайти себе іноді доводиться пройти довгий шлях. Так і я відтоді шукаю по крихті сімейні історії. Іноді розповідаю про них світові. Хочу, щоб ці історії жили. Вони – про моїх, вони у моїх жилах. Вони ведуть мене вперед. Відколи я усвідомила, що я листочок, відтоді я невпинно й невтомно шукаю – з якого я дерева. Хоча й так знаю – з рідного…
Я кілька днів тому. Заходжу у домашню теплицю, щоб подивитися на рослини. Бачу їхню трохи принишклу зелень і розумію, що вони зі мною розмовляють своїм листям і просять води. Чи розмовляємо ми один із одним так щиро, як рослини говорять з нами? Чи можуть оці домашні оранжереї і вазони продовжити трохи літа для нас?
«Не думай про завтра, то за тисячу років, – співає Скрябін. Тільки вже не в моїй голові, а з мого телефону.
Дзвінок:
- «Привіт! Ти де?»
- «Привіт! Та ось сиджу у парку і пакую трохи теплих спогадів, бо що далі? Далі осінь, і треба буде чимось гріти душу»
- «Ти ще не збираєшся додому? На вечір, каже прогноз погоди, буде холодніше»
- «Скоро мчатиму. Купила червоні калачики і хочу їм показати наш новий дім...»
Дивлюся на годинник - а на ньому майже осінь. Що ж - пора збиратися додому.
[
