Просинаюся з нею, коли за вікном голубіє
Й тихий вечір заходить до нас, як сідаєм удвох.
Я без неї прожити, насправді, уже не зумію —
Вона манить до себе й привертає людей багатьох.
Я до серця її пригортаю й очима читаю —
Вона душу, як крила, до йоти розгорне усю.
Її голос я чую, як шелест в осінньому гаю,
І вбираю науку, мов сонце спиває росу.
В неї — сила світанків і плай серпантиновий в далеч,
Вона в себе вмістила усі таємничі світи.
Відкриваю скарбницю — і бачу історії велич,
В ній епохи, народи… і як не зламатись, а йти.
Одягає вона різну одіж, сьогодні — квітчасту.
Вона пахне поличками, фарбою й часом віків.
Я листаю сторінки й приходжу до істини часто —
У новелах, романах, в метафорах з витканих слів.
Тож, напевно, для когось цікавою є таємниця —
Усміхнувшись, міркуєте: що ж то я ношу в думках?
А сьогодні, скажу́ вам: гостює у рідній світлиці —
Надзвичайно цікава — прочитана книжка в руках.
Гарно про книжку!
