А сонце, ніби ненароком,
Зійшовши, зиркнуло в вікно
І світлим, золотим потоком
Лягло на заспане чоло.
Не від снодійного, від втіхи
Скував сон тіло і лице,
Ще сповнене відлунням сміху,
Від пристрасті німе й бліде.
У мріях зібгана подушка,
На ній оголене плече.
Розморена, лежала тушка,
Віддавши напрокат себе.
І сонце мовчки відступило:
Напевне, то любов така,
За дім зайшло сором’язливо,
Згустивши тінь біля вікна.
