Колись тут жито золотом горіло,
Вузька стежинка бігла навпростець,
Пахтіло пряно з васильками сіно,
Гуляв над полем теплий вітерець.
Ти бігала по ній назустріч лісу,
Та якось зойкнув на поляні дуб, –
До дерев’яного кладу я обеліску
Палкого серця незагойний зруб.
Схилився дуб, згадавши ніжну фею,
Сердито вітер ворушив гілля,
А навпростець, вже чорною ріллею,
Йшла та, в якій твоя душа жила.
