Я плакала крізь сон... Не пам'ятаю,
Чи снився ти...чи, може, навпаки -
Тебе шукала десь за небокраєм,
І не знайшла... І падали зірки...
Вогонь горів...але якийсь холодний...
І мерзла я крізь товщу сновидінь...
І дикий страх - незнаний, первородний -
Тягнув мене в якусь крилату тінь...
Я кликала тебе на допомогу -
І навіть камінь виронив сльозу ...
Та оминули всі твої дороги
Маленький світ і гори поблизу...
Я плакала вві сні ... І навіть після...
Тихцем ковтала сіль колишніх втрат...
Спав грудень за вікном... І тільки місяць
Збирав сльозини для своїх сонат...
Клас! Особливо вражаюча кінцівка вірша, що підреслює самотність. Тільки настрій Ваш мені не подобається. Ви мені обіцяли, що будете дружити із сонечком...
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та то я мелодрам передивилася... от і написалося....
Щиро дякую, Вікторе!
Як же чудово Ви пишете, Любонько! Кожний вірш – перлина! Щиро аплодуую Вам!
Але ж ви, дівчата, і зміюки!!!!!!!! Знаєте чим спокусити. Нагнати зранку такий апетит! Від мене й так вАги вже стогнуть і риплять, а ви тут спокушаєте... Біжу за тортом, бо втоплюся в слині...
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
та якби ж були зміюками... На них сало не росте...
Приємного Вам апетиту! А ваги от і викиньте - вони браковані!
Знаєте анекдот :
Я завжди стаю на ваги з котом : як би там не було - кіт знову розіжрався, а я - молодчина!