Поки тебе не було,
я писала ті самі вірші.
Про кохання, життя і про тишу,
і про тебе, та про тебе значно рідше.
Але така ж ти моя -
зірка останнього світу:
ковтками гіркого повітря
вриваєшся крізь слова.
Твої телефонні кнИжки -
там чиїсь чужі номери,
там чиїсь чужі звички
і світ ногами догори.
А ти гори!
Гори, най буде з тебе попіл!
Я його розвію під небом,
зчиняючи жорстокий опір
усьому світу, що житиме!
Житиме, навіть без тебе...
Я думала, місяць не зійде,
а сходить!
Я ненавиджу ці заходи, сходи:
вони всі однакові,
та кожен з них болить
по-своєму.
Хриплий твій голос мовчить...
Як сніг на підвіконні,
мовчить і обпікає,
проходить думками по скронях
і так безнадійно тікає.
І я знаю,
що як сонце з морів виринає,
ти до нього біжиш в свої сонячні зграї
між початком світу і його краєм.
І навіть там тобі хтось вІрші свої читає...
І навіть там тебе хтось сильніше за мене чекає...
І навіть там хтось сильніше за мене
кохає…
D. Vlast. 2014
