Прокидаюсь з думою про тебе,
бо вночі примарилось мені:
я руками прихиляю небо,
щоб згоріть в його святім вогні…
Все, що в небі – вічне і красиве,
через тебе, рідна, пролягло…
Наодинці я не маю сили
будувати храм лихим на зло.
А відтак плетуться дивні вірші,
і сумує пісня солов’я! –
Вже життя не може бути іншим,
бо кохаю до нестями я.
Відчуваю твій далекий подих
і тамую свій нестерпний вдих,
щоб не вмисно не злякати подив –
рій думок про тебе молодих.
І нічого вже тут не поробиш –
наша доля нас навік єдна:
хоч у світі різні є дороги,
нам дісталась, певно, лиш одна.
І від неї нікуди нам дітись:
хоч петляють – зійдуться шляхи!
Й хай пробачать нам дорослі діти
помисли і вчинки... І гріхи.
тоді посвятотатствую: хай ніколи не кінчаються такі гріхи, бо має вічно тривати таке життя! в вас, в ваших внуках продовжитися, відізватися і цим, вами сказаним словом, і доповнитися їхнім - бо від красивого народжується красиве!
а гарно ж як можете про красу, і про любов оту знайдену, що чомусь в гріховне вбрання вам вбираєть (нема у любові гріха, немає!!), і про цей світ, що так у вас відзивається... гарно! співайте, бо не всі можуть, бо не всім вміється так!
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудовий вірш, пане Олексію!
В цьому розмірі в мене була мелодія. Я запропонував колись її Лані Сянській. Вона написала свій вірш. Ваш вірш теж до неї дуже пасує. Якщо хочете, беріть фонограму. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244126
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00