Одного теплого, літнього дня.
Малеча гралась в садочку над річкою.
Сонце пекло, спрага, жара,
Не рятувала навіть тінь та під дичкою.
Не обдумавши, крикнув маленький хлопчак
«Давайте скупаємось. Позбавимось поту»
Та заперечило йому дівча:
«Старших нема, не можна в воду!».
З презирством посмішка з’явилась на устах
Махнув рукою, і штовхнув у бік:
«Боїшся ти, дурненька і мала»
Хоч старшим був всього на рік.
До краю берега бешкетник підійшов
І глянув вниз, чи ви́соко стрибати
З розбігу стрімко, він сягнув туди.
П’ять метрів вниз, не важко подолати.
Та не помітив каменя в воді
Якого край, під хвилями ховався
А сам же він, спинивсь на глибині
Перший стрибок, останнім показався .
Чекали діти, може з'явиться з води
Кричали, плакали, і Господа благали
Рішили все ж, врятують лиш батьки
І стрімголов додому всі помчали.
Коли ж до річки, всі в істериці прибігли.
Знайшли те місце, камінь у крові.
Збагнули всі: «Занадто пізно».
Батькі́вські сльози, розчинились у воді.
