Вже cтільки днів полощуть землю зливи.
Дерева вимокли, стоять, немов хлющі.
Я слухаю дощів сумні мотиви,
Що тихо розливаються в тиші.
Пливе мелодія і тулиться до серця.
Та сум воно не хоче відчувать.
Лише на хвильку смутком доторкнеться,
А потім зможе біль утамувать.
Я знову біля тебе, мій хороший.
Ну чим мене ти зміг причарувать?
Так хочеться, щоб ночі були довші,
Щоб мати змогу все обміркувать.
Тебе я ще і досі не зустріла,
В уяві тільки вигадка жива.
Та я тобою вже переболіла.
Ти радість і журба тепер моя...
Ось знову ти проходиш мимо вікон,
Тримаєш парасольку у руці...
А серце зацвітає дивним цвітом...
І я боюсь порушить миті ці...
Не хочу я узнать розчарування,
Не хочу біль душі своїй завдать..
Нехай таємне буде існування.
Це краще, ніж знайти і знов втрачать..
Сподобалась така позиція! Але Хай стане цей незнайомець колись тим, який біль буде гоїти, а не знову приносити! 
