Моє життя - дві паралелі через поле,
Летять собі у темряві ночей.
І бігають по них важкі вагони
Й не шкода їм моїх плечей.
А я іду вперед безповоротно,
Долаю кілометри до весни.
І не один я, а мені самотньо
Не вистачає в серці повноти.
І кожна перепона - важка шпала,
Гризе коліна до крові.
Та ще жива душа, ще не упала,
І я думками вже пливу - та не в човні.
А у брехні я тону, що ти залишил а ,
На станції що зветься « Я прав а ».
Невже тебе життя ще не навчило
Боротися за любов - а т и одн а .
Я не купив квиток на знаний потяг,
Я йду без тебе, по рейсах до весни.
І байдуже, що вже зносився одяг,
Та прагну я в душі лише краси!
А ти лети не відчуваючи поривів,
Що вітер творить за вікном.
Закрийся у нуднім вагоні,
І спи брехливим, темним сном.
Та ще не довго йти мені цим полем.
Я відчуваю запах теплоти,
І сльози падають твої на рейси,
Та не ржавіють аж ніяк вони.
Ти не зруйнуєш те, що в мене в грудях,
І не дано тобі відчути те.
Що відчувають люди, коли люблять,
Бо твоє серце кам’ яне!
