Я повертаюсь, в світила нічні,
Посеред провалля глухого,
Та на дошці її метушні,
Ми стоїмо, кидаючи один одного.
І чим ближче до прірви, підходимо ми,
Тим страшніше стояти й триматись,
Вже безумно кричати постій ,
Та, по одинці, до небес наближатись.
Правда, це гра, і притому банальна ,
По при все… Гра ця фатальна,
Але і життям, грати нам разом –
Це велике щастя, моя кохана!
