Самотня стою під зажуреним небом,
Розхристані думи рояться в мені.
Іду по дорогах, де світле з ганебним
Сплітаються міцно в клубок веремій.
Вдивляюся в лиця, читаю їх душі
По світлі, яке випромінює з них.
Я там відшуковую те невмируще,
Яке залишає у Вічності штрих.
А я – що залишу? Яке моє світло?
Кому воно зможе осяяти шлях?
Я ж навіть не знаю, чи мої молитви
Захоче почути Господь в небесах.
Душа, у тілесні лещата закута,
Самотньо блукає по грішній землі.
І навіть в шуканнях одвічної суті
Так легко згубитися може в імлі.
Буває, нестерпно важким є на плечах
Той хрест, що собі я обрала сама.
Життя моє часто нагадує втечу
Від власно придуманих ролей-оман.
Розхристані думи, поснулі бажання
Зберу у кулак і гайну в далечінь,
Де в променях сонця, колись на світанні
Позбудусь навіки усіх потрясінь...
Світитися хочу! Хоч світла бракує
У світі людському, по вінця облуд.
Я всі свої рани любов’ю лікую,
Душі не дозволю впокоритись злу!
