Ген, до обрію широко
Простяглись мої жита
Лине спогад світлоокий
У зарошені літа .
Бачу матінку там рідну
Йде стежиною, з бузком .
Несе пісню журавлину
Щирим , ніжним голоском
І у мальвах вся хатина,
Що всміхаються в вікні.
Біля тину горобина
Поклоняється мені.
В серці стало так затишно
Спогад сонячно зігрів.
І в жита свої розкішні
Я у роздумах побрів.
