Я ніколи не любив дощу,
Може й зараз навіть не люблю,
Дощ змиває всі старі сліди,
Шанс дарує новому життю.
Дощ – він різний, хоча суть одна,
Просто з неба сиплеться вода,
Просто краплі стукають в вікно,
Хочуть знати, чи міцне воно.
Просто Сонця, коли дощ, нема,
Зникла навіть злюча мошкара,
Зникли галасливі горобці,
Краплі барабанять по руці.
Теж сховаюсь, бо води боюсь,
Настрій кудись зник, вже не сміюсь,
Хоча листя випралось, блищить,
Соку хоче більше залишить.
Прохолодно стало навкруги,
Хоча не мороз, це ж не сніги,
Та сорочку треба надягнуть
Й ґудзики до верху застібнуть.
Глянув у вікно, все льє і льє,
Скільки ж можна, так і день мине,
Треба ще сходити в магазин,
Шкода в гаражі не лімузин.
Але все, здається уже вщух,
Вниз по сходах, швидше відчайдух,
Сонце у вікно вже сипле сміх,
Але може дощ обдурить всіх,
Може у дорозі нападе,
Що це? Сонце світить-дощ іде.
Вороги вони, так думав я,
Але вийшло, що одна сім’я.
І яка приємна теплота
Розлилася, мов саме життя,
І хоч мокра вся сорочка вже,
В серці радість раптом оживе,
Пострибає по дорозі, закричить,
В вир цей мене схоче захопить,
Розірве, дасть вихід почуттю,
І біжу зі сміхом по дощу.
Я й не знав, що є така мана,
Що несе любов, життя вона,
Дощ на серці розм’ягчив ріллю,
Я його мабуть таки люблю.
ID:
159451
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 05.12.2009 18:48:16
© дата внесення змiн: 05.12.2009 18:48:16
автор: В. Жовтень
Вкажіть причину вашої скарги
|
