Блищить роса.
Поміж Стожарів та Гіад мерехтять й інші зорі. Вони, неназвані, ковзають собі вздовж Чумацького Шляху. Байдуже.
А ніч тиха.
Чинар над нами вітами чухає хмари, ледь шелестячи листям. Шумить собі річка Чорох, долаючи шелест листя…
І ми лежимо в нетрях вусатих трав. Мовчимо.
Я розумію всю двозначність нашого з нею зв'язку. І знаю, що хоч вона тут, зі мною… Для неї я — прохідний двір харківської Клочковки… Пролом у стіні, що виходить на коло чи перехрестя…
Але розірвати коло й хрест невічних блаженств злягання не хотілося. Та й не було таких сил…
І лежали ми, щільно одне в одного увійшовши.
А під нами бродили соки землі…
І тягнулася ніч… Ніч зірок, що падали в море… Зірок Стожарів та Гіад і ще інших, безіменних… Ніч зітхань та ахів, солоних… Ніч… Але й вона спливла. Упливала вздовж чорних скель… І вже десь там, у глибині Чорного моря, клекотіли й наші серця…
…
— Ну що ж, — кажу я тихо, — ти задоволена своїм маскарадом? Відповідай мені, безсоння…
