Між кілометрами любові
снують стежинки-манівці.
Вертають в світ вони без крові —
рука його в її руці.
І от із цим апофеозом
вмирає серце, дух пашить.
Піддати б все нараз морозам,
щоб далі з Долею дружить.
А так лежиш і спочиваєш,
навколо — квіти, дрімота.
Чи день, чи два уже не знаєш,
забута чорна самота.
Ні звуку, шелесту... Тихіше
за тишу надто голосну
замайоріли грона вишні —
зірвати б ще хоча б одну!
Та ніч, утома, спокій, тиша
приймають все. Один кінець:
душа віршів уже не пише —
вона до Бога під вінець.
Пахощами встелена дорога
між кілометрами любові...
