Буча
Поема
Житомирська траса
Обвуглені дерева.
Обвуглені тіла.
І вибухи — як мева,
Раптово й спроквола.
Це траса на Житомир
Волає крізь війну.
Важкий, як вибух, спомин
Про неї спалахнув.
Орда ішла на Бучу,
Гостомель та Ірпінь.
Її ходу озвучать
І стогони, і біль.
Здригалися узбіччя,
І рвалися щляхи.
Виплескувалась вічність
На згуби і гріхи.
Горіли танки й люди.
Тікали пси у ліс.
Від звірства і облуди,
Від куль і від коліс,
О ночі наглі й глупі,
О дні кривавих лих...
І трупи, трупи, трупи
В очах іще живих.
Гойдаються печалі
На кінчиках сердець.
Всі дзвони замовчали.
Здавалось — це кінець...
Братська могила
Їх лягло сто сімнадцять
У могилу тісну,
Щоб навіки з'єднаться
Болем вічного сну.
Закатовані, вбиті
Чоловіки й жінки.
Всі обірвані ниті
У прожиті роки.
Дідусі і бабусі,
Дітки, зовсім малі...
Щоб гуртом пригорнуться
До своєї землі.
Із червоної глини
Спільна ковдра для них.
Рук і душ половини
У розтоках земних.
Поруч — храм. Ніби свідок
З паралельних світів.
Він ітиме ще слідом
За привиддям катів.
І засвідчить наочно
На Страшному суді
Вирок всім остаточний
У нелюдській біді.
Дівчина
Було всього сімнадцять років
Цій дівчині із чорних днів.
Вона свої останні кроки
Пройшла крізь вивихи катів.
Всі здерті нігті, в ранах руки.
Та ще й зґвалтована звірми.
А поруч з нею — інші трупи,
Які колись були людьми.
Її із братської могили
Дістали люди спроквола.
Її слізьми світи обмили,
Душа щоб чистою була.
У Шлях Чумацький вила мати,
Щоб їй відкрили б хоч труну.
Втомилась всіх святих благати
Дочку живою повернуть.
Та не дали... Сховали мовчки.
Землею вкрили, мов рядном.
Горіли світлим гнівом очі.
Здавалось це жахливим сном.
Але її вже не вернути —
Цю юну дівчинку з пітьми.
Лишилась тільки помста люта.
І у жалобі вічній ми.
Пальчики
Дитячі поламані пальчики.
Відірвані вуха з сережками.
Тут орківські гралися “мальчики”
В війну за свідомості межами.
В підвалі дитячого табору
П'ять трупів, усі замордовані.
Уже не почути їм гамору.
Не бачити сонячних променів.
Подружжя в кар'єрі бетонному...
І труни в дворах і на вулицях.
Тіла раптом стали холодними.
Ніхто вже до них не притулиться.
Дівчатка убиті й зґвалтовані,
І батько із сином застрелені.
У чорних мішках — закатовані,
Порізані і перемелені.
Водій у машині розчавленій
Велосипедист переїханий.
Все небо укрилось печалями.
Життя перекреслені лихами.
Нове шосе
Розповідь очевидця
Три дні шукав свого кота.
Тут били гаубиці й танки.
Навкруг усе гриміло так,
Що аж здригалися світанки.
Я на балконі жах ловив.
Гатили орки по Ірпеню.
Земля вся корчилась від вирв,
Кублились мороки щодення.
Так ми жили в проваллі днів.
З під'їзду вийдеш — зловиш кулю.
Якщо ти смислом зголоднів —
Тебе чужинці упакують.
Така в нас буча тут була
У серці ще живої Бучі.
Тлінь вигоріла в нас дотла,
А віра спалахнула дужче.
...Вони спіткнулись об Ірпінь.
Не вийшло вийти їм на Київ.
Тікали через власну тінь,
Поки їх душ злий дух не виїв.
Та в нас лишилися сліди —
Могили братські, горя вирви.
Як не крути, а у орди
У лавах нелюди і звірі.
Вони не знають ще вини,
Але свої ховають лиця.
... Мій кіт не звикнув до війни.
І досі вибухів боїться.
Вулиця Яблунська
* * *
Яблунько, яблуне, яблуко сліз...
Перестороги лункі, наче болі.
Ворог сюди так безжально проліз,
Щоб нас навіки позбавити волі.
Сонми розстріляних. Діри від куль
В пам'яті рідних очей невмирущих.
Господи, в небо своє запакуй
Всіх, що любили цю землю найдужче.
Той свій картоплі пакет не доніс...
Цього на власному вбили подвір'ї...
В бусику спалені мрії чиїсь...
Жінка, снарядом рознесена в пір'я...
Так вороги смакували свій хист
Фібрами звірства в усій своїй суті.
Яблунько, яблуне, яблуко сліз...
Ми в твоїм горі довіку присутні.
Розповідь очевидиці
Я досі неначебто сплю
На вулиці Яблунській в горі.
І кожному з них — москалю —
Пручаюся у непокорі.
Вони тут задіяли штаб —
Чинити смертельні тортури.
І я уже мертва була б,
Якби не здолала ці мури.
Та сон цей триває, і я
Не можу прокинутись знову.
Чи буде у мене сім'я,
Чи стану я сенсом любові?
Немає вже того життя.
І довго не буде такого.
Тепер лиш одне відчуття —
Молитвою лину до Бога.
І треба прокинутись, та
Не можу всі жахи забути.
Лиш мрія моя золота —
Щасливою трохи побути.
Лісова Буча
Розповіді очевидців
1.
Міна влетіла — зірвала весь дах.
Ми із дружиною в погребі нишкли.
Потім блукали по власних слідах
Десь на городі у пошуках тиші.
Он подивися — паркани німі
Кулями щедро пробиті, мов жертви.
Тут кожен постріл у серці гримів.
І вже не знали, живі ми чи мертві.
Раптом у двір увірвались вони.
“Лишних движений не делайте только”.
Грубо поставили нас до стіни
Порпались в домі, немов непритомні.
Що там шукали — не знати тепер.
Тільки якась надійшла їм команда.
Вибігли, вскочили у БТР
І понесла їх війни лихоманка.
Так ми жили між проваллями скрух.
Їжу варили на вогнищі потай.
Орки зачистки робили навкруг,
Щоб не завівся ніякий тут спротив.
2.
Харчі я тачкою возив.
В “Продсервісі” мені давали.
Таких ще не було в нас зим,
Щоб люди нишкли по підвалах.
Засіли снайпери гуртом.
Я йшов під дулами гвинтівок.
Та пощастило, що ніхто
Не стрельнув, хоч, мабуть, кортіло.
Єдиним пострілом у лоб
Танюху снайперка скосила.
Я й не збагнув, що то було,
Чому пропала в жінки сила.
Хотів до неї підійти,
Бо думав: посковзнулась, впала.
“Не смей, а то здесь ляжешь ты», -
Сказав мені рашист зухвало.
Лише через чотири дні
Зміг чоловік забрати тіло.
Вони з дочкою вже одні.
Душа в мені від сліз тремтіла.
А потім наші тут пішли.
Чкурнули орки, наче миші.
Тепер чекаю я, коли
Вони всі згинуть якнайшвидше.
Алея Героїв
Нам біль тільки сили потроїв.
Наш поклик у небо злетів.
Скорботна Алея Героїв
Зі світлом нетлінних життів.
Тут зовсім хлоп'ячі обличчя,
І очі простих мужиків.
Вони нас до пам'яті кличуть
З убитих війною років.
Закрили собою світанки.
Спинили ординську чуму.
Бісились тут “гради” і танки.
Казились ракети в диму.
Горіли обвуглені далі.
Дрижали від жаху світи.
Але вони мовчки стояли.
І ворог не зміг тут пройти.
Та скільки він горя накоїв,
Що нам його в дущах нести.
Скорботна Алея Героїв,
Де сховані в небо хрести.
Меморіал
Тут ворог лютий, мов шакал,
Водив свої звірині танці.
Стоїть Святий Меморіал
У серці кожного бучанця.
Нестерпні дати. Імена
Усіх замучених і вбитих.
Нас в горе втиснула війна
В оцих жахливих смертних битвах.
Мигтять роки. Повзуть століття.
Скидають крила міражі.
А ми сидим у часу клітях
На неперейденій межі.
Над нами брижаться вітрила.
Під нами молиться земля,
Де братські корчаться могили
І кожна квітка промовля:
Живіть за себе і з собою.
Та не забудьте ні на мить
Всіх тих, що страчені ордою,
Про кого в снах душа щемить.
Про кого журяться планети
І ким печаляться світи
В нестрим'ї зболеної Лети,
Яку ніяк не перейти.
Олександр Гунько
м. Буча
ID:
1058854
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика
дата надходження: 10.03.2026 19:01:38
© дата внесення змiн: 10.03.2026 19:01:38
автор: aleksgun
Вкажіть причину вашої скарги
|
