Хробаки помалу з'їдають череп,
Аж до мозку сведлячи грубу твердь.
Там, за краєм, всіх вже чекає жереб,
Крок за кроком тихо підходить Смерть.
Курить айкос, тхне зарізким ментолом,
П'є текілу, вірить у всіх святих.
Ходить дивно, ніби неповним колом,
Крадькома, відтінками свіжих лих,
Що звучать з екранів пестливим фоном,
Огортають дні у кривавий дзвін,
Б'ють у спину, ліплять себе каноном,
Ніжно стелять коврики для колін...
Там, за краєм, холод, стакан текіли,
Пісня болю, затхлість заритих тіл.
Гості сіли, випили і поїли,
Піп молився, довго, за цілий стіл...
Хробаки помалу з'їдають віру,
Що забула справжність і стліла вщент,
Смерть кістлявим пальцем веде по тілу,
Вириває душу, дає момент,
Найдзвінкіший подих, найкращий дотик,
Персональну велич всього життя...
Смерть не плід - залежність, страшний наркотик,
Передмова вічного каяття...
Хробаки з'їдають і душу, й тіло,
Холод стелить кригу в пусте ніде...
Мить завмерла, тріснула, відлетіла...
Смерть, ледь-ледь похитуючись, іде...
ID:
1051776
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.11.2025 00:34:13
© дата внесення змiн: 20.11.2025 00:34:13
автор: Аарон Краст
Вкажіть причину вашої скарги
|
