Мені судилось в горах побувати,
Де небо світле – наче Божий храм,
Де можна душу вільно відкривати,
Все дарувати світові, що там.
Там вічний спокій, мов молитва тиха,
Там крок за кроком серце ожива,
Там вільна думка проростає в крила,
І вгору прагне, в тихе забуття.
Повітря чисте – наче нагорода,
Що Бог лишив людині відпочить,
І сонця промінь – як жива нагода
Усім турботам з серця відлетіть.
І серед гір, у сяйві небокраю,
Я розумію в тиші і красі:
Все, що шукала – тут, де я стою,
В душі, що вільна... і в самій землі.