Вона стояла і дивилась в Небо,
Рук не здіймала: їй триматись треба.
В блакиті, пошрамованій металом,
Кипіла лютим гнівом, справжнім жалом.
Руйнована та втомлена війною,
Була незламною, всесильною Собою.
В майбутнє щиро вірила, як в Бога,
Вела туди єдиная дорога.
Втрачала сон, впадала у знемогу,
Хоч мріяла завжди про Перемогу.
Молилася і за синів просила,
Щоб смерть захисників не покосила,
Он там вони, припали до землі,
Ті воїни: небесні та земні...
Отак стояла, Горда і Красива,
Всі дивувались: де беруться сили?
Така одна. До нас і після нас.
Нескорена і вічна, як сам час.
