Сягаючи неба кожного сліпить сонце
І кожен радіє щастю власних дітей.
Я став її власним янголом-охоронцем,
Коректором, втілювачем ідей.
Вона не зважала на подихи і могили,
На скрегіт зубів і мій неспокійний сон,
На те, де я, власне, знаходив якісь ще сили,
Щоб конні хребти не лізли у шви попон.
Я повз через мох в її невідомих плавнях,
Боровся з чортами її перезрілих слів,
Та вікна похмуро спали у спертих ставнях,
Я грів наше "щось", як міг, навіть взимку грів...
Сягаючи неба хочеться закричати
Про хмари і правди, про вицвілу вщент блакить.
Я знаю, та краще б мені ні про що не знати.
Сонце вже скоро... Кава вже майже горить...
