До обрію котилось сонце… останні золоті промені ледь-ледь торкаються верхівок сосни. Струнка й досить висока, неподалік від триповерхового будинку, ніби захищає від потужних вітрів. За нею степ, а далі поле, це ж околиця невеликого містечка.Для Софії, сосна здавалася порадницею, чи можна сказати й подружкою. Правда, яка завжди мовчала, слухала її. Інколи Софія стояла на балконі, за звичкою, їй тихо розповідала про свої проблеми. Та ж у відповідь, найтоншими вітами верхівки неначе злегка гойдала. Чи то їй так здавалося, чи подумала, що це насправді відбувається. Але ж це все тому, що крім двох синів - близнюків в неї майже нікого немає. Артур і Артем пішли в перший клас, для неї основне виховати. Для дорослих розмов іще малі, тому й виливає свій біль і тривоги, на балконі перед сосною.
Сьогоднішня подія її вразила, несподівано подзвонила сестра. Сім років мовчання, без сварок розбіглися. Кожен по-своєму планував розпочати життєвий шлях. Про щоб не йшла розмова, завжди різні погляди, суперечки, ніби чужі. Звичайно в десять років залишитися без батьків, зростати в дитбудинку, наклало свій відпечаток. Різниця два роки не така й велика, але навіть самі погляди на життя надто різнилися. Після дитбудинку їм виділили кошти на придбання житла, чи на якийсь час його винаймати. Але Надія поїхала в обласне місто, закінчила бухгалтерські курси, працювала на базі будівельних матеріалів. Після закінчення курсів шиття, Софія все ж вирішила, хоч когось знайти з родини. Мама й тато родом з Полтавської області. Для цього, їй довелося в електричках проїхати кілька сотень кілометрів. Молодій дівчині не завада, що недоспить кілька ночей, хвилювалася, що в дорозі одна та іще й в нічний час. В тому селі де народився батько, нікого не знайшла. Маючи наполегливий характер, не зупинилася. Автобусами з пересадкою, довелося подолати шістдесят кілометрів, щоби добратися до маминого села. Якби ж то було більше інформації, тоді би й легшим виявилося це мандрування. З родинами батьки чомусь не зналися. Софія смутно пам’ятає той день, коли мати й батько потрапили в ДТП. В місто на базар повезли продати городину, не повернулися. Вони винаймали дім, після похорону дітей забрали в дитбудинок.
В селі, куди приїхала Софія залишилося лише декілька хатин. Бабусю Ліду, вона застала прикуту до ліжка. Жінка давно хворіла на бронхіальну астму, потребувала догляду. Мабуть доля випробовує її, вирішила Софія.
В кутку кімнати, неподалік від вікна, стояла стара ножна швейна машинка, це трохи підбадьорює дівчину. Та й іншого вибору немає, треба жити, заробляти гроші.Сусідка швидко по селу познесла звістку про швачку - майстриню, люди із задоволенням робили замовлення. Майже рік безупинної праці за машинкою та стільки ж недоспаних ночей біля бабусі. Напередодні дня смерті, старенька ніби відчувала, що покине цей світ, цілувала їй руки, дякувала, що хоч на якийсь час вона відчула підтримку. Що тепер може спокійно закрити очі, знає, що її онука поховає по-людськи. Софія намагалася додзвонитися до сестри, але марно. Її співробітники сказали, що поїхала за кордон. Дивувала байдужість,
обурено, боязно прошепотіла,- Ось так, не попрощавшись, хоча б одне слово сказала.
Після похорону Софія повернулася в містечко. Вона винайняла квартиру з правом викупу. Продавши бабусину хату та деякі гроші, що залишила старенька, ще й сама склала якусь копійку, через рік стала повноправною господаркою. На роботу влаштувалася в ательє, займалася любимою справою.
Одного разу, в ательє завітала клієнтка, в журналах вибирала вечірню сукню. Жінка ( бальзаківського віку), симпатична, доволі пишна, на столик відкинула журнал,
- Гей! Хто не-будь з майстринь, підійдіть будь ласка.
Сьогодні замовлення приймала Софія. В журналі, дівчина показала пару суконь, запропонувала в них дещо змінити та підібрала тканину. На здивування, жінка відразу погодилася,
- Мене звати Клавдія Петрівна. Буду вдячна, якщо через тиждень сукня буде готова.
Софія навіть трохи потішилася, що все так швидко вирішилося. Вона бездоганно виконувала кожне замовлення, тому й цього разу їй все вдалося зробити вчасно. Забирати сукню, жінка прийшла не одна. Побачивши Софію, кивнула рукою, відразу повернулася в бік,
- Синку, потримай сумку, почекай мене. Я зараз в примірочну, швидко повернуся. Побачиш мою сукню, оціниш.
Йому було достатньо одного погляду, щоби зрозуміти, не втратити шансу, познайомитися з майстринею. Очі Софії, як блакитне небо, уста , як стиглі, наливні вишні, а погляд, то ніжність і тепло. Хоча русяве волосся, незграбно зібране в пучок та це лише підкреслює красу її шиї.
Клавдії Петрівні сукня пасувала, придала їй елегантності, на вигляд зробила трохи стрункішою, син всміхаючись,
- Мамо, ти виглядаєш просто шикарно. Дивися, ще за кордоном собі кавалера підхопиш.
Ввечері він чекав її біля ательє. Помітивши, як до неї зробив кілька кроків,запитала,
- Вибачте… щось не так?
Саме не так, я хочу познайомитися з вами. Чи може з тобою, так ніби простіше. Я Олег, мені двадцять п’ять років, не одружений, працюю водієм на продуктовому складі. Це я все зразу виклав, щоб не злякалася. Хоча й бачила мою маму, але ж вона не я. Як кажуть, щоб не тягнути кота за хвіст, про мене швидше все дізналася.
І закрутилося, і завертілося, ніби під музику вальсу. Так ніжно і лагідно запрошував у рай закоханих. Олег умів підійти, підібрати ключ до серця. Закрутив голову, зумів у себе закохати. Спритний до розмов, веселощів. Через три місяці він приїхав з валізою,
- Мені самому надто сумно, мама за кордоном. Думаю не проженеш, будемо разом жити, краще пізнаємо один одного.
Не відмовила, бо цього вже й сама хотіла. Про одруження мови не заводили, адже нині так багато молоді поступово створюють сім’ю.
Через чотири місяці, ввечері Софія повідомила, що вагітна. Він трохи здивувався, але не подав ознак, що цього не планував. Тільки сказав,
- Не хвилюйся, все буде добре.
За чаєм, як завжди, весело провели час. Та вночі, як зазвичай він це робив, не наважився обійняти, заманити до інтиму.
Вранці, Олег ще спав, Софія ж поспішила в магазин за тканинами.
Та коли вона повернулася з роботи ні його, ні речей, ні валізи не побачила. Шукала, хоч якусь записку, але марно. В телефоні постійно короткі гудки.
Кілька днів і ночей, ніби боролася з буревієм, що робити? Народжувати? Чи взяти на себе гріх, перервати вагітність?
Та мабуть доля допомогла вирішити це питання. На УЗД, лікарі попередили, що буде мати двійню. Це її дуже вразило. На світ мали народитися дві душі. Важко зважитися на виховання відразу двох дітей, але вирішила народжувати.
Перед пологами, до останнього тижня працювала. Інколи в ательє та вже частіше вдома. Намагалася додзвонитися до Олега, але тепер номер був недійсний. А сестра, то ніби крізь землю провалилася. Ні додзвонитися, ні від неї ніякої звістки.
Минуло три роки… мабуть самі найважчі в її житті. Коли діти пішли в садочок,здавалося народилася на світ. Тепер не потрібно було ночами сидіти за швейною машинкою, повернулася в ательє.
Одного разу в ательє завітала подружка Надії. При розмові Софія дізналася, що Надія за кордоном познайомилася з чудовим хлопцем. Поки що не планують оформити шлюб. Обіцяла повернутися, тут відгуляти весілля. Коли ж Софія попросила телефон,чи хоча б якийсь зв’язок поновити з нею. Та лише всміхнулася,
- Але вона просила нікому про це не говорити. Ти вже пробач, не посмію свиню підсунути. Просто знай, що в неї все гаразд.
Софія не наважилася розповісти, що має двох синів. Згодом навіть раділа цьому, нехай для неї буде сюрпризом.
Збігли роки, як води стрімкої ріки. Щось згадати, щось можливо й треба забути та радо чекала на зустріч із сестрою.
Кілька днів … тиша. Нарешті знову дзвінок,
- Привіт! Ти пробач сестричко, щоби тобі не надокучати, ми зупинилися в готелі. Приходь завтра до приміщення реєстрації шлюбу, побачиш мене щасливу. Я чого хотіла в житті, того досягла. Познайомлю тебе з моїм обранцем. Після оформлення шлюбу відгуляємо весілля. Ти тільки одягнися в щось пристойніше, щоб мені свекруха нічого не сказала. Думаю не підведеш… о, ледь не забула, подія відбудеться о дванадцятій годині.
Біля вихідних дверей квартири, Артур і Артем, одягнені у весільні костюми - трійки сірого кольору з оксамитовим коміром ( власноруч пошиті Софією), в білих сорочках з чорними метеликами, вже чекали на неї. Вона одягнена в красиву, по фігурі пошиту сукню, рожевого кольору. Перед дзеркалом, на плечах поправила локони, останні штрихи макіяжу, покропилася парфумами, задоволена йшла до синів,
- Ну що мої орли, як я вам?
Артур їй часто нагадував Олега, спритний, веселий. Такий хлопчик, що за словом у кишеню не полізе,
- Якби я був, як Геракл, скажу точно, тільки б на тобі одружився!
В очах Артема блискавки грози, відразу в лоб дав щигля,
- Ти про що? От Балда! Я маму нікому не довірю. Хіба їй хтось потрібен.
Її очі округлилися, зайшлася сміхом. Хлопчики теж сміялися, товкли один одного в плечі.
Біля приміщення реєстрації шлюбів досить людно. Артур з Артемом, як горобчики, вискочили з таксі. Софія ж, не поспішаючи, впевненим рухом, за собою легко відштовхнула двері,
- Ну пішли мої майбутні «Геракли»", можливо ви колись ними станете, дочекаюся вашого весілля.
Біля входу в урочистий зал, у красивій весільній сукні стояла Надія. Навпроти неї високий русявий чоловік, стояв спиною до входу. Софія тільки й встигла для себе помітити - о, ми хоч тут з нею в чомусь схожі, до вподоби високі чоловіки. Надія відразу ж її з хлопчиками помітила, на якусь мить оторопіла. На ходу щось сказала чоловікові, який напевно і був її обранцем, за мить, розставивши руки наблизилася до Софії, досить голосно,
- Сестричко! Люба! Я дуже рада тебе бачити.
Всі розвернулися в їх сторону, дивилися на щасливу зустріч. Обійнявшись, поцілувала в щоку, продовжила таким же тоном,
- О, це твої? А мовчала. А де ж їх татко?
Її обранцем виявився Олег, який покинув Софію. Побачивши Софію, ледь не впав. Його обличчя помітно зблідло та несподівано покрилося червоними плямами. Нізвідки біля нього опинилася Клавдія Петрівна,
- Синку, що з тобою?
Артур з Артемом зацікавлено спостерігали. Та Артур все ж не витримав, тикав пальцем, крикнув,
- Диви-диви, оце так кавалер. Мабуть передумав, не хоче женитись.
Надія кинулася до Олега, не могла зрозуміти в чому справа. Побачивши Олега, Софія відчула, як під серцем запекло. Ніби в нього влучила вогняна стріла. В душі безпорадність, наче втрачає щось безцінне. Їй хотілося крикнути - Невже це все відбувається зі мною? Аякже мої мрії, що він колись повернеться?!
Та в неї виявилося достатньо сили взяти себе в руки. Різко взяла синів за руки, важко перевела подих,
- Ми йдемо, нам тут не місце.
Мамине слово закон, не раз казав Артем. Тому, здвигнувши плечима, опустивши голови, хлопчики підкорилися.
Біля входу в приміщення метушня. Йдучи надвір, Софія, ледь стримувала сльози. Присівши на лавку, обняла синів,
- Орлики ви мої. Той жених, це ж ваш тато.
- Не фіга собі,- аж підскочив, крикнув Артур. Жалібно дивився на маму. Рукою втер сльозу, що котилася по її щоці, продовжив,
- Без нашого дозволу? А хіба так можна?
- Мабуть можна. Нехай вони одружаться, привітаємо їх і поїдемо додому.
- Аякже торт, здивувався Артем. І чому він до нас не підійшов?
- Ми придбаємо в магазині, відсвяткуємо вдома, не засмучуйтеся.
Артем притулився до неї,
- Але це ж не чесно. Принаймні мав підійти, в тебе попросити пробачення. Якби я знав раніше, надав би йому стусанів.
Артур озирався на всі сторони, підтримав брата,
- Я би допоміг. Сама ж казала, що одній важко нас виховувати.
- Нічого, мої любі, але ж здається я з цим непогано справляюся.
За хвилин п’ятнадцять – двадцять, біля них стояла Клавдія Петрівна, Надія і Олег. Вона не відала, що відбувалося в холі приміщення, але від Олега несло запах валер’янки.
- Ну що сину, вирішуй, з котрою підеш під вінець. Чи залишишся біля розбитого корита, - хвилюючись запитала мати. Потираючи руки, відійшла в сторону.
Він намагався не дивитися в очі Софії, сиплим голосом,
- Пробач!
Повернувся до Надії, хвилюючись,
- Я не знав, що так станеться. Чому ти жодного разу не показала фото сестри? Я ж тобі про минулі стосунки все розповів, був чесним.
Надія сухо відповіла,
- Ми дуже рідко спілкувалися. Ти ж навіть ім’я не сказав тієї дівчини, з якою мав стосунки. Ми ж удвох з тобою думали, що позбудеться дитини.
На мить обняла Софію,
- Пробач! Все ж після церемонії залишіться, нехай я поспілкуюся з племінниками, думаю дітям торт сподобається.
Діти, як мишенята, сиділи тихо, тільки блимають оченятами, не насмілилися завадити розмові.
Олег ніби відійшов від кошмарної події. Прямим поглядом дивився на хлопчиків. Вони, ці двоє, мої сини! Я ж колись мріяв про це! Чому злякався? Я ж не покидьок, щоби покинути дітей! А вона… на нього нахлинув спогад про першу зустріч. Як удвох готували вечері. Яку насолоду, тепло відчував при її ніжних поцілунках, обіймах,
Клавдія Петрівна хустинкою втерла спітніле чоло сина. Присіла поруч із Софією,
- Не думала, що ми іще раз зустрінемося.
Раптом Олег, повернувся до Надії,
- Надю, я в усьому винен. Пробач! Я не в силах залишити синів. Зрозумій мене, я не зможу бути з тобою. Думаю, з часом Софія пробачить мені, ми будемо разом їх виховувати.
26.07.2025 р.
ID:
1044517
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.07.2025 11:43:37
© дата внесення змiн: 27.07.2025 12:25:05
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Життєво! Знаю схожу історію, де дві сестри не спілкувалися 25 років. Вийшли заміж, поміняли призвіща, а потім їх діти зустрілися в одному інституті і покохали один одного... Коли батьки дітей зустрілися - поїли валер'янкою усіх.... Чим закінчилося не відаю.... Чудова проза! 
