Холодний вітер в обличчя. Чорний кіт через дорогу. Звичайний робочий день. Навколо біганина, хвилювання. А мені б так хотілося перенестися в той літній вечір, коли ти дбайливо обіймав мене за плечі, здмухуючи з шиї непокірні локони. Ти називав мене своєю ластівкою. Ластовиння, які я так (!) все життя ненавиділа, ти полюбив так само як і кожну рисочку мого характеру, мого тіла…
Вітер відважив черговий ляпас, змушуючи повернутися в реальність. Машина сигналила, вимагаючи її пропустити. Не тут то було. Я теж поспішаю. Усі поспішають. Зачекаєш! (промайнуло в голові). Я нахабно кинулася перебігати дорогу... Як колись ти поспішав до мене на зустріч. Але тебе машини завжди пропускали. Ще б пак. Як можна було не пропустити людину, у якої букет квітів завжди був більший за його тулуб? А мене непокоїло лише одне питання – як ЦЕ тягти через все місто. Дурна. Дурна. Дурна! Дрібний дощ вторив моїм думкам. Може, мстився за тебе?! Запитати б його. Хоча, я сама здогадуюсь якою буде відповідь. Я все чудово пам'ятаю. Забути б. Але рана ще кровоточить.
Сама винна. Розлютилася через сущу дрібницю, скипіла. Дурні ревнощі. Ти нічого не пояснював. Ти завжди казав, що у коханні треба довіряти! Виходить, не довіряла. Твоє мовчання тільки підливало масло у вогнище. І я запалала злістю. Перервала всі нитки, що нас зв'язували, зруйнувала мости. Знайшла нову роботу. Навіть переїхала до іншого міста. Але Його так і знайшла. Кохання, яке зігрівало мене холодними вечорами і давало сили в найтяжчі хвилини, яке завжди знало правильну відповідь і ніколи не залишало на самоті, яке завжди дарувало посмішку…
Офісні двері. Тут нічого не тішить, ніщо не втішає. Буденна метушня, натягнуті посмішки співробітників з постійними скаргами на маленьку зарплатню та прискіпливого керівника. А я молюся щодня лише про одне: «Знайди мене! Або зроби бодай один крок назустріч!»
Цікаво було читати 
