Казка
Вовк Сірко жив у лісі сам. Батьки покинули його ще тоді, коли він був зовсім юним – захворіли на якусь заразну хворобу й відійшли до вічності. А Сірко вижив, хоч тією самою хворобою перехворів. Важко було вовчику попервах. Якби не лисичка Рудя, дім якої знаходився недалеко від дому Сірка, невідомо, як би він всі випробування долею витримав. Рудя брала його із собою на прогулянки. Удвох вони збирали квіти, зривали та їли ягоди, а ще змагалися одне з одним на дальність у стрибках, на швидкість з бігу на дистанцію. Коли Сірко ледве пересувався на чотирьох після похорону батьків, Рудька двічі на день приходила до нього, ділилася з вовчиком їжею, яку мала. Коли бачила, що Сірко тужить, співала йому пісні – про весняний ліс, про сонце та небо, про життя. Вовк заспокоювався. Він вдячний був Рудьці за її щиру доброту. За якийсь час Сірко зміцнів і почав сам піклуватися про себе.
Настала весна – третя в житті вовчика. Сірко любив цю пору року. Коли вона приходила, він наче оживав, як річка, луг і ліс після зими. Вовчик ходив багато лісом, вдихав повітря – свіже, тепле, захоплювався цвітом – першим, ніжним, який пелюстя розкривав до сонця березневого, вербою любувався невисокою, яка росла поряд з його житлом і хизувалась перед іншими деревами, які були ще зовсім голі, бруньками-котиками – білими пухнастими.
За березнем квітень у ліс прийшов. Мінливим був напрочуд цього року - сонце то випускав на небо, то ховав за хмарами густими. Все ж за час, коли світило чуба виставляло, повітря й землю вигріти встигало. Але наприкінці першого тижня в квітні різко похолодало, температура зробилась мінусовою і з хмар посипав сніг. Вийшов вовчок із дому, побачив зміни у погоді, зажурився. Шкода йому стало трави, яка ледь-ледь пробилась, пролісків, анемон, верби, яка бруньки так гарно розпустила. «А як не витримають холоду вони? А як загинуть?» - вовк подумав. Сів на пеньок під деревом Сірко і почав вити.
Почула його плач лисичка Рудька. Вибігла швидко зі своєї хати, до вовка кинулася.
- Чого заводиш? Знову захворів?
- Ні. Все гаразд зі мною. Та рослини… Я боюсь, що вони не витримають морозу, що загинуть.
- Не плач. Вони міцні. Вистоять. Чуєш? Та і мороз довго не зможе тішитися владою. Весна його із лісу прожене – сонцю підкрутись градус, сніг розтане.
- Ти впевнена?
- Так. Старша ж я за тебе. Тож бачила уже таке. Так що ти надто не журись, а думками, вовчику, зберись і з вірою вступай у день новий.
- Ти знов мене підтримала, повчила. Дякую тобі, Рудько дорога. Навіть не знаю, що би я без тебе робив у цьому світі, в цьому лісі? Нумо до мене, пригощу тебе сніданком.
- Гаразд.
Коли вовчок з лискою поїли, то почали книжки читати, а потім малювали – небо, сонечко, весну. Після обіду надвір вийшли і вирішили лісом походити. Коли добрались до верби старої, побачили, що без бруньок вона, але з листочками зеленими, малими.
- Ти бачиш, листя не скрутилось? – мовила Рудька.
- І квіти не зігнули свої голови, і травка молода не впала, - закричав Сірко.
- І ми тримаймося! – сказала лиска. - Давай, тут потанцюємо, біля верби. Покажемо їй, лісові, світу, що ми сильні.
- Давай!
Друзі пустилися в танок. Квіти, трави й верба їм радо плескали. За три дні холод відступив.
ID:
1037202
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 07.04.2025 12:49:13
© дата внесення змiн: 23.04.2025 20:49:06
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудесна казочка. 
