Між янголом світлим та демоном
В нерішучості, на фарватері
Чи не вперше іти з Едему нам?
Слати все до якоїсь матері?
Та шукати живе в змертвілому.
Що посіяно - те і збудеться.
Як вас звуть, незнайомка в білому?
Втім, гаразд. Уночі забудеться.
Чи не вперше усе і поспіхом?
Після нас то потоп, то згарища.
Стали смутком, а мали б посміхом.
Вийшли браття. Прийшли товариши.
Нам би зграю, щоб стали сильні ми.
Пити ніч до кінця із совістю
Та забули, що значить “вільними”,
Промінявши роман на повісті.
Вкотре хочеться справедливості.
Вкотре бог зі своїм втручається.
Нам дещицю б його сміливості.
Закінчити, що не кінчається.
І піти, як колись, за вогнищем.
Розтопити серця, що сковані.
Попроси аби він заспівав іще.
Поки світом ми не впольовані.
Чи то кепсько урок засвоїли?
Чи забули про смак горілого?
Що ж ми, вкотре, з собою скоїли?
Хто ж тепер нас збере до цілого?
То навіщо казати в кінці “але”
Якщо гра наперед читається?
Не сумуй, наш засліплий янголе.
Що кінчається - то кінчається.
Надія вмирає останньою.
