Ой леле, як лаялася сусідка коли я збирав яблука, що падали з гілок її яблуні,
перехилившись за межі паркану.
— От візьму різку і як відшмагаю тебе!
Справжня класика сусідства. Я сміявся і тікав від її нахмурених погроз.
— О-о, залізе на дерево і шкіриться собі, мріє!
І я мріяв: "А що коли замість яблук ростимуть книги і вітер труситиме їх за межу,
а я відкриватиму їх, а там буде написано: «От візьму різку і як…»
А крона дерев будуть мітлами за її плечима і летітимуть в мою сторону,
щоб нещадно гамселити.
Але на моїх яблунях ростуть інші книги. Медові слова якими перешіптуються дерева цілісінький день.
Вона була заслуженим педагогом і в її коморах лежало багато старих букварів та книг.
Але там, — зі свого прихистку, я бачив її відьмою, що вмивається зранку росою, підкидає
мертвих мишей та труїть чужих котів, постійно жаліється і плачеться, що й тобі дурно
стає.
«Відьма!»
Так казали про неї усі сусіди, — цілісінька вулиця. І книги її ставали зловіщими
з якоюсь несамовитою тарабарщиною, підступом; вітер дужчав, а сторінки завивали
шквальним перелистуванням наче замовляли мене. Крім того її дочка гойдалась косами в саду
і спокушала мовчанням усмішки, мов статуя Гірпократа, що нависла над кавалером
в картині старого Фрагонара, а тепер і наді мною.
І я незчувся, як вітер скидав з її голови солом'яний капелюшок розпускаючи руді вогненні коси,
а її туфелька ракетою летіла за межу.
«Ох, Марто», насторожено зітхав я жаліючи її, що вона росте без батька.
І як вона злостила мене коли напрошувалась в гості після всіх наших перепетій.
15.03.2022
