Цей дощ починає вбивати.
А ти навіть краплі не вартий.
Що ти? Ми не варті обоє.
Той дощ монотонністю поє.
Можливо, вже час покаяння.
Мені не докажеш це, п'яній.
Вино ні до чого. Сп'яніла
від звуків дощу. Стану біла.
А звідси – і сповідь, спокута.
Тобі не здається, що скута
над міру. Тепер відпускаю
монаську свідомість. Не каюсь.
Наскільки зумію – змінюся.
Тоіншим життям обіп'юся.
А дощ починає вщухати?..
Здалося. Ще тридцять. Є дата.
