спливаючи додолу через хмари,
мої спогади цілять в голову,
та не можуть мене знайти.
де я тепер? не знаю: десь між небесами
та краєм чужого поля, побитого траками танків.
щось мені снилося – зараз пригадую.
– прощавай, max.
– прощавай, ма.
після служби, коли ви помалу йдете до машини,
і срібло в її волоссі виблискує,
мов іній, що впав вночі,
раптом ти чуєш дзвін, і немовби отямлюєшся.
зніяковіло й нервозно осмикуєшся, усміхаєшся,
й киваєш підбадьорливо до втомленого оркестру;
а потім знов береш її за руку,
і повертаєшся до сонного безпам'ятства.
тут – місце, де облаштуватися.
маємо вдосталь харчів; набоїв не потребуємо;
старенькі герої можуть тинятися вулицями
безпечно; ти також можеш кричати,
не ховаючися, про свої
побоювання та сумніви.
ба більше: вже давно ніхто не зникає безвісти;
до ваших дверей вже не стукаються
ні зрада, ні наглі звістки про смерть,
ні жебраки, ні проблеми, ні злидні.
маніяки з бандитами справді вже не стріляють на вулицях;
ти можеш ходити та їздити без правил дорожнього руху,
і все одно в разі чого сподіватися на закон.
вже ніхто не вбиває дітей – щоночі
цей сон мене водить колами
в арктичній пустелі моєї пам'яти,
щоб довести мене до божевілля.
край цього чужого поля
солдат нарешті заснув, здається.
що зроблено – то, як то кажуть зроблено –
ми не можемо просто так відкидати
цю останню чи иншу сцену його передсмертної мрії.
бережімо цей сон, шануймося
the gunner's dream, pink floyd
https://www.youtube.com/watch?v=W0S2dZjSdAU
