Переступи
цю чортову межу.
Колише душу сумнів,
бо спустилась осінь...
Минай неспокій,
щоби рушити вежу
Із марева,
бо час спинився
і туман
в тобі глибокий.
Навіщо серце,
що завжди дощить?
Навіщо літери, слова,
якщо вони як дотик,
Що часом нищить нас,
а часом відроджує -
І до і після;
ми які?
То сонячні,
то замість душі - опік.
Гарно! 
