|
Пізня осінь принесла прохолоду. З кімнати до балкона, навстіж відчинені двері. Легкий вітерець погойдує шовкові голубі фіранки, відчувається запах свіжості, вологості.
Настінний великий старий годинник відбиває «Тік-так». Книжкова шафа вщент заповнена книгами, старий диван, з дерев’яними поручнями, торкається килима, що висить на стіні, над ним сімейне фото. В кутку
кімнати, невеликий телевізор, його Павло дуже рідко вмикає. Не до вподоби плітки й розваги, що говорити вже за фільми. В самого життя, що можна й фільм поставити, чи написати книгу. Серед кімнати круглий стіл, покритий вишитою скатертиною , це рукоділля дружини. По середині скатерті і по краю вишиті червоні троянди в сплетінні із зеленими листочками й стеблами. Вона завжди розстелена, як пам`ять про кохану. Нагадування, що вона поряд з ним, хоча минуло більше трьох років, як пішла в інший світ.
Він підійшов до дверей, в роздумах, чи зачинити? Та ні, нехай, ще провітрюю кімнату, вийшов на балкон. Сьогодні має прийти Софія, єдина, люба дочка, як сонце для нього. Він не уявляє життя без неї. Інший раз, як погляне, перед очима мов його дружина. Красива форма зелених очей, білявка, уста повненькі, як стиглі вишні. Справді, так дуже схожа і характер м’який, лагідний. Правда хитренька, що не сказати про дружину. Задавав собі питання, чому їй щастя немає? Вже й квартиру має, сама собі господиня. Недавно відзначили двадцять сім років, а все без друга. Оце нині субота, має вихідний, то ж десь, до обіду з`явиться. Щось смачненьке приготує, пощебече, як пташечка. А сьогодні має бути вечірній гість, як вона сказала, так про свого хлопця. Сказала, що він наполягає познайомитися з родиною. А яка тут родина, лише дві рідні душі, між якими завжди порозуміння.
Тримаючись руками за перила балкону, вдивляється вдалину, до центральної дороги. Вже чує скрегіт заліза, це трамвай перетинає стрілки. Кожного разу, почувши різкий скрегіт, або звуковий сигнал трамваю, за кермом себе пригадає. Тій праці присвятив тридцять років.
В депо прийшов відразу після служби в армії. Нині й досі пам’ятає всі маршрути по Одесі, назву кожної зупинки, постійних пасажирів. На одній з кінцевих зупинок і зустрівся з Поліною, до під’їзду допоміг піднести валізи. Дівчина в той час, закінчила університет в Києві, отримала диплом педагога. Знайомство переросло в кохання, а згодом і побралися. Дружина в школі викладає географію, через рік народила Софійку, якою потішалися, як маленьким янголятком. Здавалося щастю не було меж, один одного розуміли з пів слова, як кажуть люди.
Та біда не оминула їх. До пенсії, Павлові залишалося трохи більше трьох років. Одного дня, як завжди, за кермом уважний водій, але не помітив, коли чоловік, років п’ятдесяти опинився під колесами трамваю. Дякувати Богу, чоловік залишився живий, лише пом’яло кінцівку правої ноги. З пасажирів хтось сказав, що сам кинувся, хтось відмовився йти за свідка. А ті люди, що в цей час були поблизу на вулиці, помітили лише тоді, як почули скрегіт заліза, коли Павло різко натиснув на гальма.
На жаль, Поліна не змогла пережити такої біди, судової тяганини, не витримало серце. Суд, взявши до уваги експертизу, що постраждалий чоловік був напідпитку, засудив Павла на два роки. Строк відбував на вирубці лісу в Красноярському краї. Як не намагався довести свою невинність та це зробити не вдалося. Молодий адвокат вимагав великого хабара, але де ж ті гроші, як зарплата, що в нього, що в дружини невелика. Хто ж знав, що гроші потрібні будуть, лише два місяці минуло, як для дочки придбали квартиру. Все життя складали копійку до копійочки, в однокімнатній квартирі жити трьом, доволі не комфортно.
Одночасно дві біди, які лягли на його плечі, чуттєво позначилися на здоров’ї. Відбуваючи строк, без підтримки дружини, страждає душа в переживаннях, в хвилюванні. Одне тримало бажання жити, це Софійка, хотів бачити її щасливою.
А час летів, чорна полоса минула. Вийшовши на волю, останній рік до пенсії, працював двірником. Життя продовжилося, хоча важка ноша пережитого дає про себе знати, проблеми з тиском, часто турбують перебої в серці.
Павло почув, як відчинилися двері, голос Софійки,
- Тату, це я, привіт!
Зачинивши двері балкона, поспішив у обійми дочки, поцілував у чоло,
- О, ти сьогодні така красуня! Бачу зачіску змінила, а в оченятах веселики скачать. А чи й не закохалась часом моя донечка?
Софія поправила волосся, що ледь спадає на плечі,
- Все, я йду на кухню! На вечерю смажу рибу, а ти відпочивай.
Павло тільки посміхається, її співучий голос заспокоює. Поглянув на фото, вкотре подумав, як же вона схожа на дружину.
Пройшло трохи часу… надворі стемніло. Його розбирає цікавість,
- Софійко! А, як того чоловіка звати, чи то хлопця?
- Дмитром. Тату, він адвокат. Холостяк, на два роки старший за мене.
Побачиш, такий солідний, чорноокий і до того ж одягається гарно. Ну
видно не з бідних. А закохатися, ще не встигла. Ми лише два тижні знайомі, але він дуже наполягав, щоб я вас познайомила. Як навіть в нас не складеться, хвилюватися не буду, мені ж не вісімнадцять років. Щоб не взнавши людини, бігти світ за очі. Гадаю, хоча би рік треба зустрічатися, щоб висновки зробити. Хто він, який в нього характер, тоді можливо й можна закохатися.
На обличчі усмішка, кілька раз хихикнула.
- Ой, дивися доню, така професія, чи й справедливий ? Ти ж знаєш моє відношення до людей з такою професією, - голосно сказав батько і трохи замислившись, продовжив,
- Прокурори, адвокати, судді, такі люди рідко живуть чесно. А до речі, мого адвоката, теж Дмитром звали. Тебе на суді не було, ти би послухала, що це за народ. А, ще й відверто казати за гроші, ну тобто за хабар, жах, до чого котиться світ.
На кухні приємний запах риби. Софія виклала її на красиве блюдо, прикрасила зеленню. Вже й на столі салат зі свіжих овочів, тішиться, що все задумане, встигла приготувати до приходу свого гостя.
Павло на балконі. В душі легке хвилювання, дивується дочкою. Як в цієї молоді легко все? Їй двадцять сім, а вона й не журиться, що незаміжня, каже не хвилюватись. От щебетуха, мабуть й справді, ще не зустріла своє кохання. Вже по алеї помічає чоловіка з букетом троянд. Світло ліхтаря впало на букет. О червоні, напевно він до нас йде,
- Доню, мабуть наш гість, якийсь чоловік з квітами зайшов у наш під’їзд.
Через пару хвилин, лунає дзвінок у двері. Павло, від хвилювання, руки стиснув у кулаки, присів на дивані. Дочка поспішила до дверей. Поки гість знімав плащ, привітно щебетала і вже запрошує в кімнату. Усміхнена, жвава Софія, в руці тримає великий букет червоних троянд,
- Ось знайомся, мій тато Павло Петрович.
Побачивши гостя, Павло ледь збліднів, у голові шум. Намагається не показатися непривітним. Він десь бачив цей погляд та все ж всупереч волі посміхнувся. Зненацька скам’яніли ноги, з дивану не підійнявся. Хлопець першим подав руку,
- Дмитро. Приємно познайомитися.
Павло, відчув гарячу долоню Дмитра. Думка, як стріла, про себе, ой, що ж це я, маю холодні руки, як першокласник хвилююся.
У другій руці Дмитро тримає пакет, ледь посміхаючись,
- А це вам, гадаю для знайомства так годиться.
Він взяв пакет, подякував, відразу віддав доні,
- Доню візьми, на столі поклади, скуштуємо гостинці.
Трохи напружено, розгублено до Дмитра,
- А ви … он там ванна, можна руки помити
Дмитро направився до ванної кімнати. Софія торкнулася батькового плеча, кліпнула очима, киває, щоб йшов за нею. На кухні на столі баночка червоної ікри, шпроти, півлітрова пляшка коньяку Коктебель і коробка цукерок Київ вечірній. Весело підморгнула батькові та тут же здивувалася. Помітила, що змарнів на обличчі, на чолі краплі поту,
- Тобі погано?
Батько взяв її за руку,
- Ти не звертай уваги, це трохи перехвилювався, цікавий твій вечірній гість та чи за зарплату придбав такі гостинці?
Махнувши рукою, повернувся в кімнату. Сумнів, як крижинка впав у її душу, а й справді з першого візиту такий широкий, як кажуть люди. На сто шістдесят карбованців, так жити не будеш. А може така щирість, чи хоче себе показати достатньо заможним? А тато, як його побачив зблід. Чому? Невже це він? Вона в руки бере виделки, а вони чомусь раз-по-раз випадають з рук, по столі торохтіння.
- Фу-ти,- до себе тихо, а потім голосно,
- В мене все готово, давайте накриємо стіл у кімнаті.
Вечеря вдалася на славу; запечений короп, салат, тушковані свинячі ребра з чорносливом, варена картопля з кропом і котлети.
Тут же гостинці Дмитра й неподалік, на підвіконні коробка цукерок.
- Ну ти справна господиня! Молодчина! - вирвалося у Дмитра.
Він весь час посміхається до Софії, уважний, подає їй страви.
Вона дякує, собі і в його тарілку кладе, запрошує скуштувати.
Хоча й випили по двадцять грам коньяку, розмова не в’яжеться. Батько весь час мовчить, під столом, час від часу стискає кулаки.
Дмитро дивився на нього прямим поглядом, наче очікує на якісь запитання. Софія, часом схиливши голову, позирає на батька. Роздумує, чому нічого не запитує, ні це неспроста, тут щось не так.
В душі Павла горить полум’я образи. Тоді, як ще знайомився, взяв сумнів, чи це він, той адвокат, що вимагав хабара. А тепер впевнений, його величність. Так-так, ото життя, не дарма кажуть, земля кругла. Невже він мене не впізнав? Намагається вгамувати хвилювання, хустинкою витирає змокріле чоло, провалився в роздуми. Та то й не диво, може і не впізнав, я за ці роки зовсім посивів, постарів. Сказав би йому пару неприємних слів, якби сам на сам десь зустрілися. Але зараз краще змовчу, не стану псувати вечір.
Його одне втішає, що дочка молодчина. Добре розуміє, що треба хоча би один рік, для знайомства, щоб приймати серйозні рішення. Від цих думок, немов камінець відліг від серця. Про щось говорити не має наміру, запропонував випити.
Дмитро після другої чарки повеселішав. Протягуючи руки до риби весело, співоче промовив,
- Ну, тепер, як кажуть рибку беруть, як жінку, обома руками, щоб не пручалася та раптово не вискочила.
Він забрав найбільший шматок риби, запхав у рот, їв так жадібно, ніби її зроду не куштував. Закінчивши їсти рибу, рукою витер губи,
- Я Софійці, ще не сказав, що маю крутий автомобіль, Девятку вишневого кольору та трикімнатну квартиру. Зізнаюся, я не дуже
заможний, зате в мене багато друзів, які мають високі посади. Якщо,
щось потрібно, то скажіть, нині такий час, без друзів ніде не обійтися.
На згоду, батько лише кивнув головою, собі в тарілку поклав салат.
Дмитро продовжив,
- Оце я наполіг, щоб нас Софія познайомила. Тож потрібно знати з якого гнізда ця пташка та якого роду. Мені ж нині тридцять два роки буде, одружений не був. Знаєте такі речі треба зважено робити, як то кажуть, треба знати кого у вищий світ показати, виводити в люди.
В цей час, Софія помітила в руках батька паперову серветку. Він розчервонівся, як буряк, знервовано рвав її на шматки. Вона різко піднялася,
- Дмитре, вийдемо на балкон, мені здається тут стало занадто жарко.
Від несподіванки, він вирячив очі, здивовано,
- Та я ж це... ще не наївся.
Софія, підхопила його під руку,
- Ну пішли, потім, нехай поговоримо та кімната провітрюється. Нахилившись, прошепотіла батькові на вухо,
- Тату, піди на кухню постав на газ чайник. І не хвилюйся, прошу не приймай до серця все так близько. Все буде добре.
Дмитро вийшов на балкон.
Павло кліпаючи очима, кивнув головою,
- Добре доню, добре! Не звертай уваги на мене. Я й справді піду на
кухню, не буду вам заважати.
Вона трохи повеселішала, мило посміхнувшись, поспішила на балкон. Павло на кухні здвигнув плечима, не міг зрозуміти, який чайник на газ, коли в них електрочайник. Ні, мабуть, я трохи охмелів, подумав про себе. Ввімкнув електрочайник. присів на стілець. Він вдивляється у вікно, злегка трусяться руки, на душі тяжко, по щоках течуть сльози. Намагається вгамувати душевний біль, свої почуття. Сказати чи ні? Запитує себе. Достаток це добре, але ж не завжди людей робить щасливими. Схиливши голову, пригадує суд, обличчя, промову цього адвоката. Перед собою, немов бачить дружину, як після суду викликали швидку допомогу.
За кілька хвилин голос дочки.
- Тату, як ти тут? Пробач мене, пробач! Я ніколи не думала, що це може бути він. Вибач, зарано привела познайомити. Так вийшло, він дуже наполягав.
Він піднявши голову, з очей прибрав сиве волосся, запитав,
- То де він?
Її гарячі руки прилягли на його плечі, зазирає в журливі очі,
- Ти уявляєш, ту коробку цукерок, що приніс, забрав! Ото жлоб, ще й такий неохайний, а несе себе, як не знати й хто! Посміхнися, не журись, він пішов і більше ніколи не прийде. Я по твоїй поведінці зрозуміла, що це він, вибач і забудь.
Її брови звузилися,
- Почекай, я зараз прийду.
Він чув, як відчинилися й за кілька секунд зачинилися вхідні двері.
Злегка почервонівша, дочка повернулася,
Тату, можливо ця зустріч і на краще, наші стосунки далеко не зайшли, можна сказати були піонерські. Я йому не сказала, що він був адвокатом по нашій справі. Просто суворо заявила, що нам не по дорозі, щоби в моєму житті більше ніколи не з’являвся. Допіру навіть квіти винесла в сміттєвий бак. Нехай це буде, як неприємний сон. Прошу не хвилюйся, пробач, що завдала болю.
На віях бринять сльози, він піднявся зі стільця, ніжно взяв за плечі. Погляд у очі, намагається зрозуміти, чи й справді вона не шкодує за ним,
- Ти в мене розумниця! Як не пошкодуєш, то біс з ним, з цим вечірнім гостем. Тоді давай і справді все забудемо.
Кивнув рукою до вікна,
- Он поглянь! Який чудовий вечір! Кілька днів підряд все хмарно. А нині привітне зоряне небо і місяць майже уповні, так ясно світить.
Вона усміхнено погодилась, до вікна повернула голову,
- Так тату! І мені здається він посміхається! Значить у нас з тобою все буде добре. Не журися, що я одна. Пригадуєш, як мама казала,- На все свій час. Прийде така неділя, що і в нас буде весілля.
05.01.2020р
ID:
868649
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.03.2020 11:02:10
© дата внесення змiн: 24.09.2025 06:58:42
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
