Тютюновий дим розітре сон на порох,
Лиш вино зігріє нам серця:
Крім як пити нічого й не лишилось.
Бог нам батько, а матінка – Земля.
Чорне дерево корчиться із болю
І туги за тим, що не вернеш,
І птахи засіяли вже Небо
Запитанням: «Кого із нас візьмеш?»
Гріх пізнали – розкаяння хрестами,
Доля наша – плодитися в пітьмі;
Де ж той янгол, що мені нарешті скаже
Притулить куди свій порох на Землі?
Але щось у світі сталось,
І куди не подивись –
Таких як ми вже й не лишилось –
Всі вони пішли кудись…
Всі вони пішли кудись…
Quo vadis, homo?
