Я згадую тебе, коли дощі
цілують землю збуджену й гарячу.
Коли віршами від знемоги плачу...
От тільки чого варті ці вірші?
Я згадую тебе, коли слова
не створюють ні виразів , ні речень.
Коли щодня продумую план втечі.
Десь глибоко в собі тебе сховав...
І ти не йдеш нікуди з цих думок...
Мене тримаєш. Сковуєш навіки.
Ти - найогидніші на світі ліки!
Тобою я пропах... прожив... промок...
Мене вбиваєш. Кров - на білий сніг...
А я так хочу просто жити далі.
Крутити що є сил свої педалі...
Але щораз паду тобі до ніг...
Стуками…
Серця відлунюють стіни кімнати…
Мій домовий заховався… і де він тепер…
Я розумію… що втечу оцю спланувати
Так безнадійно… як втечу із СССР….
Дуже сподобалось!..тільки одна зауваження-в останньому катрені..в передостанньому рядку-замало складів...проситься ще...
наприклад-
тому-крути що сил свої педалі
Любомир Винник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую!!!)
Ото вже я сліпий.... пропустив у слові один склад Вибач, що я так Радий, що приділяєш увагу моїм творам!)
очень рада,что заглянула к Вам в гости (без приглашения,правда - ну да Вы,думаю,простите моё нахальство 
) 
Дякую)
Радий, що приділяєш увагу моїм творам!) 
