Замаскувала за байдужістю любов,
Таку тремтливу, мов калини гілку
І легкий хід, притишуєш ти знов,
Як чуєш у душі своїй сопілку.
Така чуттєвість бродить тілом всім
І руки ніжністю тремтять і прагнуть,
В обійми й насолоджуватись ним
Й віддать довіку йому тіло спрагле.
І вірити, що так тепер на вік,
Одна любов, як нескінченна пісня,
Єдине сонце і єдиний світ,
Удвох тепер в незвідність до щастя.
