Осінь - дама за тридцять п"ять,
Зійшла зі сторінок бальзаківських творів,
Сентиментальна надто стать,
Знає безліч душевних історій...
Десь у самотній тихій алеї,
Можна бачити горду поставу,
Щось незвичне сходить від неї,
І нагадує прем"єрну виставу...
Раптом сльози накотять невчасно,
Спогади майнуть як жовтий листок,
Фрагментами спиняться власне,
Проберуть до самих кісток...
Вона прекрасна в цьому сумі,
Вона любила і страждала,
Жбанок дум - тривожний гомін,
Дощем хмарина розплескала...
Багряним золотом торкнеться,
Її кохання щире, наївне,
У вирій птахами здійметься,
Тужливе, небесно - чарівне...
Аж тут якийсь перехожий,
Запитає " Вам погано " ?
"А він так на нього схожий,
Що у безвість років канув "...
В мене є ліричне оповідання "Зустріч". Трішки схоже на Вашу поезію. Письменник з"являється в сучасному світі, проте розмовляє не з жінкою, а з талановитим юнаком.
Мандрівник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
